Попович Олександр Макарович

(28.05.1896–29.01.1918)

учасника бою під Крутами

 

 

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!…

Павло Тичина

 

Україна щороку 29 січня вшановує пам'ять про Героїв Крут, які у 1918 році одними з перших виступили на захист України і загинули в нерівному бою з більшовицькими військами під станцією Крути на Чернігівщині. Серед них був і наш земляк, уродженець смт Драбів, Олександр (Олелько) Попович, який після бою разом з іншими 28 студентами та гімназистами потрапив у полон і був закатований московськими окупантами. Але про те, що Олександр Макарович Попович був вихідцем з Драбова, стало відомо тільки нещодавно.

О. М. Попович народився 28 травня 1896 року в смт Драбів в селянській родині. У 1914 р. закінчив Золотоніську гімназію і того ж року вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту. Був активістом Української партії соціалістів-революціонерів та Селянської Спілки. Про родину та дитячі роки О. Поповича, про тих, хто впливав на формування його патріотичних поглядів, ще належить з’ясувати. Проте, як встановив краєзнавець і журналіст, уродженець Драбівщини Віктор Козоріз, «...у другій половині XIX ст. у Драбові мешкало кілька заможних селян, які носили прізвище Попович. Один з них, Макарій Захарович Попович, згадується серед дійсних членів православного місіонерського товариства Полтавської губернії, які мешкали в містечку Драбів і сплачували членські внески. Вірогідно, що саме він і був батьком майбутнього героя Крутів Олександра Поповича. Але коли помер Макарій Захарович, і чи дізнався він про героїчний вчинок свого сина – невідомо. Можемо стверджувати лише те, що навчаючись в Золотоніській чоловічій гімназії, Олелько Попович був знайомий з викладачем цієї гімназії, на той час уже відомим культурно-освітнім і громадським діячем Михайлом Злобинцем. Напевне, їхні шляхи перетиналися й пізніше, під час Української революції, оскільки у квітні 1917 року Михайло Злобинець став засновником золотоніської «Просвіти», яка підтримувала Українську Центральну Раду.

З початком Першої світової війни О. М. Попович працював у таємному українському «Червоному Хресті», товаристві допомоги бранцям-галичанам. У 1916 р. поїхав на окуповану Росією Галичину, до Бережанського повіту, а потім – на Буковину, в район Кіцманя. Взагалі, за 21 рік свого життя, Олександр Попович встиг немало досягнути на громадсько-політичному терені. Очолював повітові народні ради. Працював інструктором-організатором Української Центральної Ради у повітах Полтавщини. Створював селянські спілки, розбудовував осередки Української партії соціалістів-революціонерів. Обирався гласним (депутатом) повітової та Київської губернської народних рад (аналог сучасних районної та обласної рад), був кандидатом до Українських Установчих Зборів... І хто знає, як би склалося подальше його життя, якби не російська окупація, якби УНР вистояла... Можливо, невгамовного випускника Золотоніської гімназії й механічного відділення Київського політехнічного інституту чекала блискуча кар’єра політика і громадського діяча.

За дослідженнями В. П. Козоріза, одним з перших про Олександра (Олелька) Поповича у своїх спогадах згадав безпосередній учасник бою під Крутами, випускник Київського університету св. Володимира Іван Шарий. Він був уродженцем села Вереміївка Золотоніського повіту й товаришував з Олельком. І не тільки тому, що вони були земляками, а й тому, що обидва брали активну участь в громадсько-політичному житті. Зокрема, під час навчання в університеті Іван Шарий був активним членом «Студентської громади», а Олелько Попович, навчаючись в Київському політехнічному інституті, був активістом Української партії соціалістів-революціонерів та Селянської Спілки. Можемо також припусти, що Іван Шарий і Олександр Попович познайомилися ще раніше, під час навчання в Золотоніській чоловічій гімназії, а вже в студентські роки їхнє знайомство переросло в міцну дружбу.

Не випадково під час формування добровільного козацького загону, який виступив на захист України, Іван Шарий і Олелько Попович опинилися в одній сотні і в одному вагоні, який привіз їх до станції Бахмач на Чернігівщині. Згодом у своїх спогадах Іван Шарий напише: «На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців», що складалась зі свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях… В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна…». І далі, описуючи наслідки драматичного бою під Крутами, Іван Шарий пише: «У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїжджим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів...».

Оприлюднені біографічні відомості про Олелька Поповича, на жаль, не дозволяють повністю відтворити його життєвий шлях та встановити ширше коло знайомств. Але, безперечно, в цьому колі він користувався великою повагою і авторитетом. Про це свідчить і некролог, опублікований на першій шпальті газети «Народна воля» та спогади його друзів, які надрукували кілька статей в газеті «Спілка», що виходила у м. Сквира на Київщині у 1918 році. «Поповича немає. Він загинув, боронячи Україну від банд насильників, що звали себе «большевиками». В особі Поповича наше селянство втратило щирого товариша, упертого борця за кращу долю трудового люду, не замінимого робітника у справах організаційних, просвітних і інших. Його довго ще згадуватимуть добрим словом не тільки на Сквирщині, але й на всій Київщині…», – писав Михайло Росінський.

Крути – це приклад патріотизму і самопожертви в ім’я України, студентська молодь повторила подвиг 30 спартанців, М. Муравйов змушений був ще два дні лагодити зруйновану колію, а за цей час український уряд залишив Київ і відійшов на захід. 19 березня 1918 року, після повернення уряду УНР до Києва, студентів-героїв було урочисто перепоховано на Аскольдовій могилі. Виступаючи на церемонії перепоховання студентів, голова Української Центральної Ради і перший Президент України М. Грушевський назвав вчинок київської молоді героїчним. А відомий український поет Павло Тичина присвятив юним героям вірш «Пам’яті тридцяти». Вже за часів незалежної України Указом Президента України 29 січня було проголошено Днем пам’яті Героїв Крут та на їхню честь відкрито величний меморіал на станції Крути.

 

Література

 

Козоріз, В. П. Олександр Попович. Загинув під Крутами // Козоріз В. П. Драбів і Драбівщина : нариси з історії рідного краю. — Черкаси, 2019. – С. 422–425.

Щербина, М. Черкаський слід у битві під Крутами / Микола Щербина // Прес-Центр. – 2010. – 27 січ. (№ 4). – С. 26.

Снітко, О. Земляки – учасники бою під Крутами / О. Снітко // Драбівщина. – 2019. – 25 січ. (№ 5). – С. 2.

Скальський, В. «Боронячи Україну від насильників» : наші перші кіборги [Електронний ресурс] / Віталій Скальський // Історична правда : [інтернет-вид.]. – Текстові дані. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/01/29/149504// (дата звернення : 27.04.20). – Назва з екрану.

Пустовгар, О. Молодий політик і громадський діяч [Електронний ресурс] / Олег Пустовгар // Новини Полтавщини : [сайт]. – Текстові дані. – Режим доступу : https://np.pl.ua/2020/01/nashchadok-het-maniv-khirurh-ta-istoryk-tserkvy-heroi-krut-urodzhentsi-poltavshchyny/ (дата звернення : 27.04.20). – Назва з екрану.