Видатний актор, режисер Василь Степанович Василько (справжнє прізвище – Міляєв) народився в с. Бурти, тепер Шполянського району у родині бухгалтера маєтку поміщика Ханенка.

Після закінчення гімназії навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Ще студентом (1913) працював у театрі М. Садовського, незабаром – у Товаристві українських акторів за участю Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського під орудою Івана Мар’яненка, де набув творчої майстерності. Працював у київському «Молодому театрі» (1916–1919), очолюваного Лесем Курбасом. З Курбасом Василько як митець розкрився в усій своїй повноті. Однак у Курбасі не розчинився. Василькові судилося поєднати класичні традиції корифеїв з Курбасовими новаторськими пошуками. Вражає акторський здобуток Василька. Буффонадний Коттвальд у «Горі брехунові» Франца Грільпарцера, трагічний Банко в шекспірівському «Макбеті», епічний Кобзар у «Гайдамаках», гротескний Георг V у «Джиммі Хіггінсі» Ептона Синклера…

У 1920–1922 роках Василько працює у Першому державному драмтеатрі УРР ім. Т. Шевченка «Кийдрамте» (1920–1921). У 1922–1926 роках він – актор, режисер, педагог мистецького об’єднання «Березіль». У «Березолі» Василько формувався як режисер у виставах, натхненних Курбасовим генієм. У 1926 році Василько виходить з «Березолі» і йде своїм шляхом – шляхом самобутнього сценобудівника, очолюючи театри Харкова, Одеси, Донецька, Чернівців. Але Курбасів дух вічного неспокою, тяжіння до мистецької гармонії залишився в його душі назавжди.

Після відходу від Курбаса Василько зосереджується на режисурі. Його режисерським дипломом стала комедія «За двома зайцями» Михайла Старицького, насичена сучасними алюзіями та ексцентрикою вистава. Уславився він «Заходом» Ісаака Бабеля, пройшовши «на ура» у вимогливих одеситів, вигравши в очах громадськості змагання з російським театром, який водночас з українським випускав прем’єру за цим твором. Василько увійшов до історії «Землею» за Ольгою Кобилянською, виставою, хрестоматійною в історії українського театру.

Василь Степанович – один із засновників театрального музею (1923), нині Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України. У 1920–1930-х роках викладав на драматичних факультетах Київського й Харківського музично-драматичних інститутів.

В. С. Василько був одним із найсумлінніших театральних літописців. Його монографії про театр Миколи Садовського, Любов Ліницьку, Федора Левицького, спогади про вчителів та колег, де образність оповіді очевидця поєднана з аналітичною точністю дослідника, не мають ціни для істориків.

Василь Степанович Василько – народний артист Української РСР (1940), народний артист Союзу РСР (1944), його ім’я присвоєне Одеському українському драматичному театру.

Помер В. Василько 18 березня 1972 року у м. Одеса.

Література

Недзвідський, А. В. Василь Василько / А. В. Недзвідський. – Київ : Мистецтво, 1981. – 116 с.

Кравчук, П. І. В. С. Василько – режисер / П. І. Кравчук. – Київ : Наук. думка, 1980. – 246 с.

Коломієць, Р. На перехресті театральних шкіл / Р. Коломієць // Історичний календар 2002. – Київ, 2002. – С. 151–154.

Смолянський, Ю. Вклоняючись Васильку / Юрій Смолянський // Черкас. край. – 1993. – 14 квіт. (№ 56). – С. 8.

Пономаренко, М. Василь Василько та Олександр Кошиць / Михайло Пономаренко // Шполянські вісті. – 1985. – 5 жовт.

Кравчук, П. Василько Василь Степанович / Петро Кравчук // Шевченківська енциклопедія : в 6 т. – Київ, 2012. – Т. 1 : А–В. – С. 586–587.