Чучупак Василь Степанович

(11.03.1895 – 12.04.1920)

Головний отаман Холодноярської республіки

 

Холодний Яр, Чигиринщина – колиска української слави, недремна совість нашого народу. Лицарі скіфської, княжої, козацької, гайдамацької доби народжувалися і вмирали тут нескореними і залишалися навіки вартовими національної свідомості. Не зганьбили їхньої пам’яті і воїни Холодноярської організації, які у 20-х роках минулого століття одностайно стали на захист УНР від денікінських банд та більшовиків.

Головним отаманом Холодноярської організації був Василь Степанович Чучупак. Ім’я цієї людини впродовж 70-літньої історії радянської влади було неправдиво забуте і цілеспрямовано заплямоване тавром «бандит». Його діяльність, як борця за незалежність української державності, радянськими ідеологами була сфальсифікована, а інформація заборонена. Прийшов час і місцеві краєзнавці на підставі маловідомих архівних документів, публікацій і спогадів заповнюють «білі плями» у біографії героя.

Народився Василь Чучупак 11 березня (за старим стилем – 27 лютого) 1895 року у с. Мельники Чигиринського району в сім’ї селянина Степана Григоровича Чучупаки (Чучупака) та Оксани Сидорівни Лівицької (дочки дяка з с. Грушківка Кам’янського району). Неписемні батьки мали п’ять синів і всім зуміли дати освіту. Василь навчався у 1-му Київському 2-х класному училищі. На початку кар’єри вчителював у с. Тимошівка Кам’янського району. З початком Першої світової війни вчителям надавалася відстрочка, та на другому році війни він отримав повістку. Після місячного прискореного курсу навчання 10 березня 1916 р. в чині прапорщика Василь Степанович був направлений на Білоруський фронт. У грудні 1917 р. повернувся з війни, згодом, у 1918 р. вчителював у селах Пляківка та Ревівка Кам’янського району.

Жителі с. Мельники Чигиринського району на прохання ігумені Мотронинського монастиря (щоб вберегти його від пограбувань) у 1918 р. створили озброєний загін самооборони під керівництвом місцевого вчителя Олекси Степановича Чучупака, до якого входило 22 особи. З часом селяни Мельників та навколишніх сіл звернулися до старшого брата Олекси, двадцятип’ятирічного Василя Чучупака, створити новий відділ самооборони, що той і здійснив зі знанням справи, як військовий. Скликав Василь Чучупак до Медведівки видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів, які організували повітовий з’їзд Військової ради 10-12 квітня 1919 р. і обрали Василя Медведівським курінним і старшим повстанського руху. Невдовзі відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Збройний відділ на початку складався з 400 селян, серед яких було багато родичів братів Чучупаків. Власне, весь рід Чучупаків зі зброєю в руках став на захист Батьківщини, адже Василь, перед тим, як закликати односельців, організував спочатку свою велику родину. Його старший брат Петро, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Приїхала разом і Петрова дружина Ганна, якій доручили вишити срібними нитками слова «Воля України або смерть» на чорному прапорі Холодного Яру. За ними пішли й інші – селяни з Мельників, Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл. З цією частиною Василь Чучупак підняв повстання за самостійність проти комуни. Загін весь час зростав. В. С. Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед населення.

Брати Чучупаки зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини. У склад Холодноярської організації входили села і хутори, розташовані безпосередньо на території Холодноярського лісового масиву, а саме: Чмирівка, Рублівка, Полуднівка, Новоселиця, хутір Вдовичий, Іванівка, Матвіївка, Головківка, Мельники, Медведівка, хутір Кресельці, Лубенці, Куликівка, Жаботин та багато інших. Керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села вгору по Дніпру до Черкас і чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина.

Підпорядкування Холодному Ярові визнавали навіть багато отаманів, а саме: вереміївські отамани П. Келеберда та І. Савченко-Нагірний, отаман І. Полтавець-Остряниця із с. Балаклея Смілянського району, смілянський отаман Я. Водяний, голова Уманського повстанкому П. Дерещук, мліївський ватажок Т. Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Я. Лютий-Черевик, К. Пестушко (Степовий-Блакитний) та багато інших.

Вотчину суботівського отамана Свирида Коцура, засновника Чигиринської республіки і супротивника Василя Чучупака, становили Суботів, Янич, Івківці, Новоселиця і Чигирин. Лише після загибелі Коцура у квітні 1920 р. ці населені пункти приєдналися до Холодноярської організації.

Холодноярські села поділилися на дієву та резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотронинського монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні. Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана М. Григор’єва проти московської комуни і ЧК.

«Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 р. – Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунок, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом…». Оголосивши мобілізацію, Василь Чучупак збирає для боротьби за самостійну Україну понад 4000 селян.

Повстання літа 1919 р. було грандіозним за своїм масштабом: комуна горіла й тікала з холодноярської землі. Але на звільнений край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. На початку 1920 р. Полк гайдамаків Холодного Яру успішно воював проти білогвардійців, кількість воїнів полку сягала 20-30 тисяч осіб. У січні 1920 р. холодноярцям довелося разом з більшовиками виганяти деніківців з Черкас. Тоді Василеві Чучупаці було запропоновано влитися зі своїм полком до лав Червоної Армії. Одначе гордий козак відповів, що йому з «совітами» не по дорозі, і повернув до Холодного Яру. «Ми – вільні гайдамаки. Є в нас вільна ненька – Україна й ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку» – вважав він.

У лютому 1920 р. Полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Дієвою Армією УНР, яка здійснювала Перший Зимовий похід. Певний час проти холодноярського полку змагалася армія Будьоного, але до партизанської тактики козаків із раптовими нападами червона кавалерія не була готова. У безсилій люті більшовики таврували холодноярців бандитами, проте визнавали, що на цій території не було ні їхньої, ні царської влади. А холодноярці набували неоціненного військового досвіду та поповнювали своє військо зброєю, кіньми та бойовими тачанками.

Коли частини армії УНР рушили з Холодного Яру на південь, на Лівобережжя через Худоліївку і Топилівку, Василь Чучупак розпочав підготовку до повстання проти червоних. На жаль, 1920-й рік почався з трагедії. Бачачи факти неможливості прямого збройного знищення повстанства, органи ЧК розробили таємну операцію на ліквідацію керівного складу Холодноярської організації. В результаті цієї операції Василь Чучупак загинув. Версій смерті отамана існує декілька. За однією, що прийнята була за офіційну, Чучупака 12 квітня 1920 року біля Креселецького лісництва оточив загін більшовиків – отамана видав односелець. З вигуком: «Рости нових борців, Холодний Яре!» – Чучупак пустив кулю собі в скроню.

Іншу версію розповідали самі селяни, її дотримується і Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр». Під час оточення Василь скочив на свого коня, встиг би втекти. Але раптово його кобила, почувши іржання чекістського коня, розвернулася й понесла вершника під ворожі кулі. Начальник штабу Холодного Яру Петро Чучупак і боровицький отаман Петро Солонько були схоплені живими і пізніше страчені у застінках ЧК.

Нещодавно чигиринський дослідник Олександр Солодар зробив сенсаційну знахідку – йому вдалося розшукати документ про загибель Головного отамана Холодного Яру Василя Степановича Чучупака. Тепер нарешті можна назвати точну дату його смерті – 19 лютого 1920 року. І вбили його червоноармійці 63-го Гороховецького полку. 21 лютого воєнком полку передав тіло священику Покровської церкви с. Мельники Михайлу Лебедовичу, і того ж дня тіло отамана було поховане…

Поховали Василя у рідному селі, на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», – згадував Ю. Горліс-Горський у романі. Отамани загинули, але не загинула ідея… Навколо неї об’єднувалися все нові й нові партизани Холодного Яру. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту Холодноярської організації, яка протрималася до 1923 року.

У жовтні 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака було поставлено перший меморіальний знак українським козакам-гайдамакам Холодного Яру. «Тут, у Холодному Яру, в 1918–1922 рр. українці на чолі з отаманами Чучупаками підняли повстання за свободу українського народу. Вічна слава Холодноярським героям!» – викарбувано на сірому граніті.

У серпні 2002 р. силами і коштом Молодіжного націоналістичного конгресу та козацької організації «Тризуб» було поставлено гранітні, мистецько зроблені хрести на могилі Василя Чучупака та на братській могилі холодноярських козаків у с. Мельники Чигиринського району. Щороку, у квітні, сюди з’їжджаються українці звідусіль, аби вшанувати пам’ять Василя Чучупака та його козаків-побратимів. Це місце стало своєрідною меккою для українських патріотів, які прагнуть почерпнути ковток волі і незламного козацького духу. «Слава Україні!» – лунає на місці загибелі головного отамана Холодноярської організації. «Героям слава! – Слава, слава, слава», – луною повторюють ліси, луки й вибалки Холодного Яру…

Завдяки роману Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» слава про братів Чучупаків докотилася через поле забуття до наших днів. Саме такі постаті визначають історичну велич України, її боротьбу за наше суверенне сьогодення. У Черкасах та Мельниках існує вулиця Братів Чучупаків. А легендарна 93-я бригада Збройних Сил України сьогодні на сході держави кров’ю в боях здобула честь і поправу носить офіційну назву – 93-я Окрема Механізована Бригада «Холодний Яр».

 

Література

Чучупак-Завалішина, Л. Душею з вами : спогади дочки нач. штабу Полку гайдамаків Холодного Яру П. Чучупака / Лідія Чучупак-Завалішина. – Київ : Риф, 2005. – 112 с.

Макарюк, В. В. Василь Чучупак у спогадах односельців / Віта Володимирівна Макарюк // Визвольна боротьба 1917-1922 років на теренах Центрального Подніпров’я : матеріали Першої наук.-практ. конф… / Кам’ян. держ. іст.-культур. заповідник. – Черкаси, 2017. – С. 95–100.

Вєтров, О. В. Маловідомі та невідомі сторінки діяльності холодноярського отамана Василя Чучупака / О. В. Вєтров // Визвольна боротьба 1917–1922 років на теренах Центрального Подніпров’я : матеріали Першої наук.-практ. конф… / Кам’ян. держ. іст.-культур. заповідник. – Черкаси, 2017. – С. 112–124.

Легоняк, Б. І. Повіяв вогонь новий з Холодного Яру / Богдан Легоняк // Залізнякові читання : матеріали Другої учн. наук. краєзн. конф… / Нац. іст.-культур. заповідник «Чигирин» та ін. – Черкаси, 2010. – С. 24–28.

Коваль, Р. Головний отаман Холодного Яру / Роман Коваль // Пам’ять століть. – 2009. – № 1/2. – С. 263–265.

Ляшко, Ю. «Історія колись скаже, хто я був і де дівся…» / Юрій Ляшко // Трудова слава. – 2014. – 18 квіт. (№ 28). – С. 3.

Воронцова, Т. Василь Чучупак – красень-отаман Холодного Яру / Тетяна Воронцова // Молодь Черкащини. – 2005. – 21 квіт. (№ 17). – С. 7.

Василь Чучупак [Електронний ресурс] .– Текст. дані.– Режим доступу : https://patriot.te.ua/2018/02/27/ (дата звернення : 23.04.2019). – Назва з екрану.

Сенсаційна знахідка : краєзнавцю вдалося встановити точну дату загибелі отамана Холодного Яру / за матеріалами вид. «Козацький край» // Нова Молодь Черкащини. – 2019. – 15 трав. (№ 20). – С. 6.