Лебединцев Петро Гаврилович

(02.01.1820–15.12.1896)

релігійний діяч, історик, археолог

 

Серед українських духовних осіб ХІХ ст. видатне місце посідає протоієрей Києво-Софійського кафедрального собору Петро Гаврилович Лебединцев. Церковний і громадський діяч, педагог, історик, ініціатор реставрацій давніх київських храмів – майже в усіх своїх починаннях він досягав значних успіхів. Крім Петра Гавриловича в історії помітний слід залишили і його брати: Арсеній, Андрій, Данило та Феофан.

Петро Гаврилович Лебединцев народився 2 січня 1820 р. за новим стилем у селі Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії в родині незаможного сільського священика Гавриїла Лебединцева. Отець Гавриїл був людиною освіченою, а головне – добре розумів значення освіти в житті людини, на відміну від більшості тогочасних священиків.

Точних відомостей, де саме здобував освіту Петро Гаврилович, немає, адже, як стверджують дослідники, школи у Зеленій Діброві не було аж до 1836 року, а Петро з братом Арсенієм навчались у відставного диякона Стрижевського. Андрій Лебединцев же стверджує, що він і його старші брати, навчались саме в церковно-приходській школі. У спогадах Андрія Лебединцева містяться свідчення, що в школі вони з братом Феофаном отримували початкову освіту, але окрім неї батько Гавриїл Лебединцев особисто готував його й інших братів до вступу до Богуславського училища – вчив «лічбі» (писанню цифр), а також каліграфії.

Наступним кроком навчання Петра Лебединцева, як і всіх дітей священиків на Київщині, було Богуславське духовне училище, куди він вступив у 1827 році слідом за старшим братом Арсенієм. Згодом туди пішли навчатися його молодші брати. Проводжаючи кожного з п’яти синів до Богуслава, отець Гавриїл збирав прихожан і просив допомогти йому грошима для відрядження дітей до училища, висловлюючи при цьому сподівання, що «коли виростуть, чимось їм віддячать». Саме завдяки мідним копійкам, які несли парафіяни дітям свого улюбленого священика, здобув освіту Петро Лебединцев. Згодом він намагався допомагати своєму рідному селу. Так у 1878 р. він приїхав до Зеленої Діброви, щоб скласти кошторис на будівництво нової церкви, передавши на цю справу 500 крб. При цьому він просив місцевого священика «не трубити про це трубою»; у 1894 р., у свій останній приїзд, передав 500 крб. на побудову нової школи та за заповітом відписав на утримання вчителя Зеленянської школи 30 десятин землі, придбані ним наприкінці 1860-х років у с. Калинове Черкаського повіту. Власне кажучи, саме батько вплинув на Петра Гавриловича, показавши в самому дитинстві йому приклад благочестя та доброго ставлення до простих людей.

Після закінчення Богуславського духовного училища П. Г. Лебединцев вступив до Київської Духовної Семінарії. Петро Гаврилович, перебуваючи на посаді викладача семінарії, першим почав звертатись до студентів на «Ви», а також повністю виключив з власного педагогічного арсеналу покарання їх різками, скасував стояння в кутку та біля парти за невивчений урок. За неявку на урок когось із студентів він лише просив присутніх ім передати, що пропускати навчання не годиться. Свої вчинки він пояснював ректору семінарії так: «Що ми посіємо тут, то вихованці наші пожнуть на теренах пастирського служіння, як ми поводимося з ними, так вони чинитимуть зі своїми парафіянами, коли стануть священиками».

Після закінчення київської духовної академії в 1843 році за 1-м розрядом Петро Лебединцев восени того ж року обійняв посаду вчителя «словесності та з’єднаних із нею предметів» Орловської духовної семінарії. Після присвоєння звання магістра богослов’я обіймав посаду професора, виконував обов’язки помічника інспектора та секретаря семінарського правління. Навесні 1845 року П. Г. Лебединцев повернувся до Києва, де був прийнятий на кафедру логіки та психології Київської духовної семінарії. Викладав він і інші предмети, зокрема, у 1847 році німецьку мову, а з 1850 року – французьку. Протягом 1847–1850 рр. рр. обіймав посаду економа семінарії. Молодий семінарський наставник користувався повагою серед учнів, та й начальство не обходило його нагородами. Але сам П. Г. Лебединцев вважав рамки семінарського викладача занадто вузькими, тож почав шукати місце з порівняно широким, живим і відносно самостійним полем діяльності. Його більше не влаштовувала рутинна вчительська діяльність. Підштовхувала Петра Гавриловича до змін і особиста трагедія: після двох років щасливого подружнього життя втратив дружину. 18 лютого 1851 р. П. Г. Лебединцев за власним бажанням переїздить до містечка Біла Церква Васильківського повіту Київської губернії на місце священика Преображенської церкви.

2 березня 1851 р. Петро Лебединцев «рукоположений на священика Спасо-Преображенського храму в Білій Церкві» й разом із тим 12 квітня став законовчителем Білоцерківської гімназії. Він входив до складу створеної Київським військовим губернатором, Подільським і Волинським генерал-губернатором князем Іларіоном Васильчиковим комісії з угамування учасників Київської козаччини 1855 р. Фіксував історичні перекази вірян, їхні спомини. Як благочинник місцевих церков у 1859 р. розгорнув вровадження початкової освіти для дітей. За сприяння В. Науменка, митрополита Київського і Галицького Ісидора (Нікольського) та власника маєтку графа В. В. Браницького, відкрив 4 школи, що слугували за приклад для організації подібних закладів у Київській губернії і в цілому по Правобережній Україні.

14 червня 1860 р. П. Г. Лебединцева було переведено священиком у Київ до Подільського Свято-Успенського собору, а також законовчителем до другої чоловічої гімназії (на цій посаді залишався до 1868 р.). Невдовзі став наглядачем київських церковно-парафіяльних шкіл, благочинником подільських церков Києва. 18 травня 1861 р. домігся дозволу властей на зупинку в Києві процесії з домовиною Т. Шевченка, з яким особисто був знайомий змалку, а наступного дня в церкві Різдва Христового відправив заупокійну літію. 11 липня 1861 р. зведений у сан протоієрея. Того самого року став одним із фундаторів, а з 13 січня 1862 р. – редактором газети «Киевские епархиальные ведомости» (керував цим часописом до 1874 р., а потім – від 1886 р. до кінця життя). 2 жовтня 1862 р. перейшов настоятелем до Києво-Печерської Спасо-Преображенської церкви, 12 квітня 1864 р – до Свято-Миколаївської церкви при будинку генерал-губернатора, 30 липня 1868 р. – до Києво-Софійського кафедрального собору кафедральним протопопом.

Коли в 1863 р. до київського Кловського палацу, відбудованого за участю Петра Лебединцева та на кошти, переважно ним зібрані, перейшло училище дівчат духовного звання, Лебеденцев був там головним розпорядником. Через Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора О. Безака та свого молодшого брата Данила – високого петербурзького урядовця – ініціював скасування в Російській імперії становості духовенства. У 1874 р. обраний товаришем голови церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, на третьому Всеросійському археологічному з’їзді в Києві головував у відділі церковних старожитностей. Друкувався у збірниках «Труды Киевской духовной академии», «Труды Московского археологического общества», «Труды 3-го археологического съезда».

Петро Лебединцев зажив великої слави проповідями, однак найголовнішими його досягненнями стали монографії (зокрема: «Возобновление Киево-Софийского собора в 1843–1853 г.», «Киево-Михайловский Златоверхий монастырь в его прошедшем и настоящем состоянии», «Киево-Печерская лавра в ее прошедшем и нынешнем состоянии», «Св. София Киевская – ныне Киево-Софийский кафедральный собор»). Ці праці засвідчують, що їхній автор – один з найкращих знавців історичних, науково-археологічних пам’яток. І, звичайно ж, найплідніший період його видавничої діяльності – це редакторська робота у часописі «Киевские епархиальные ведомости». Тут надруковані дослідження Петра Лебединцева з історії Києво-Софійського кафедрального собору, Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, Києво-Печерської лаври та з життя старовинних храмів України. Чимало наукових публікацій П. Лебединцев друкував у журналі «Киевская старина», до заснування і видання якого він був безпосередньо причетним.

Як краєзнавець особливу увагу Петро Лебединцев приділяв минулому Києва, склав нотатки «Население Киева в прошлом столетии», «Какая местность в древности называлась Ольговой могилой?», «Где находился киевский дом Саввы Туптала сотника?», «Еще одна из древнейших церквей в Киеве», «Исторические заметки о Киеве», «О Копыреве конце г. Киева», «О местоположении древних киевских церквей», «О планах г. Києва в XVIII веке» та ін.

Петро Гаврилович популяризував знімки зі старовинних гравюр і портретів. Був гласним міської думи, ініціатором перейменування Бессарабської площі в Києві на площу Богдана Хмельницького, а також вулиць неподалік від неї: Тарасівська, Паньківська й Микільсько-Ботанічна – на честь Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. У 1870 р. увійшов до комітету зі спорудження київського пам’ятника Б. Хмельницькому, 1881 р. вийшов із цієї інституції, зазнавши доносів з боку Михайла Юзефовича. Очолював термінові роботи з виявлення та розчищення стінопису ХІІ ст. у Кирилівській церкві.

Обнародував чимало унікальних документів (серед них – знайдений у відомчому архіві Головного інженерного управління план Києва 1695 р.), оприлюднив спогади «Посмертный рассказ о. Антония Ковальского» (К истории крестьянских волнений в Киевской губернии, 1855 г.), листування свого старшого брата Арсенія: «Письма протоиерея Лебединцева, благочинного церквей южного берега Крыма, к преосвященному Иннокентию, архиепископу Херсонскому и Таврическому, с донесениями о ходе военных действий и состоянии церквей и духовенства во время 11-месячной осады Севастополя» (ці унікальні звіти містять багато відомостей з історії Кримської війни 1853–1856 років та Севастопольської оборони 1854–1855 років).

Нагороджений орденом святої Анни 1-го ступеня. В 1888 р. від імператора Олександра III одержав митру.

Підтвердженням наукових досягнень Петра Гавриловича, його авторитету в наукових колах є обрання ученого почесним членом Історичного товариства Нестора-літописця, Київської духовної академії Київського університету святого Володимира. Серед науково-дослідницьких інтересів П. Г. Лебединцева найважливіше місце завжди посідав Києво-Софійський кафедральний собор. Він збирався повністю перелаштувати цей храм у давньоруському стилі, але тяжка хвороба завадила втіленню цих планів. 15 грудня 1896 року його не стало. Похований він на Щекавицькому цвинтарі. У 1898 р., за заповітом, з бібліотеки П. Г. Лебединцева до Київської духовної академії надійшло 1725 книг, які суттєво поповнили її фонди. Решту своїх книг, а також рукописи він розпорядився залишити при Києво-Софійському соборі з тим, щоб вони стали основою єпархіальної бібліотеки.

Про Петра Лебединцева та його братів у рідному селі Зелена Діброва Городищенського району пам’ять досі жива. У 2010 році в Зеленій Діброві було відкрито пам’ятник Петру Лебединцеву на місці, де раніше була Миколаївська церква, яку він збудував у 1879 р. і яку знищили більшовики. А в Городищі одну з вулиць було перейменовано на вулицю Братів Лебединцевих.

 

Література

Щербак, І. В. Брати Лебединцеви – фундатори української ментальності / Ігор Щербак, Борис Сидоренко // Село Зелена Діброва. – Черкаси, 2006. – С. 15–19.

Мотуз, В. Початковий етап життя Петра Лебединцева: духовно-інтелектуальні аспекти / Василь Мотуз // Етнічна історія народів Європи. – 2015. – Вип. 46. – С. 64–69.

Полякова, Т. Ю. Лебединцев Петро Григорович / Полякова Т. Ю. // Малий енциклопедичний словник Корсунщини. – Корсунь-Шевченківський, 2004. – Т. 2. – С. 4–5.

Денисенко, В. Брати Лебединцеви / Володимир Денисенко // Пам’ять століть. – 1999. – № 5. – С. 150–153.

Перейменування вулиць – вимога часу та встановлення історичної справедливості // Городище. – 2017. – 22 листоп. (№ 7). – С. 6.

Сидоренко, Б. Земля Петра Лебединцева / Борис Сидоренко // Вісн. Городищини. – 2016. – 5 серп. (№ 32). – С. 5.

Чос, В. Земляки віддячили Петру Лебединцеву / Володимир Чос // Прес-Центр. – 2010. – 9 черв. (№ 23). – С. 2.

Чос, В. Славетні Лебединцеви : городищен. рід дав світові відомих священиків, істориків і навіть… винахідника америк. водн. бомби / Володимир Чос // Прес-Центр. – 2008. – 28 трав. (№ 22). – С. 29.

Щербак, І. Зелена Діброва та славетна родина Лебединцевих / Ігор Щербак // Вісн. Городищини. – 2008. – 2 квіт. (№ 24). – С. 3.