Навроцький Олександр Олександрович

(09.08.1823-22.10.1892)

поет, перекладач

О. Навроцький ¹

Чільне місце серед відомих подвижників духу і найближчих соратників Т. Г. Шевченка посідає наш земляк Олександр Олександрович Навроцький. Він залишив глибокий слід у суспільно-духовній історії України і заслужив право на безсмертя та вічну шану.

Життєвий шлях Навроцького був складним. Він народився 9 серпня 1823 року у с. Антипівка на Золотоніщині у сім’ї збіднілого дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, Олександр рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєточок Навроцьких опинився під опікою І. В. Капніста – сина відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.

Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі. Згодом опанував знання в Полтавській класичній гімназії і Київському університеті. Під впливом двоюрідного брата М. І. Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського товариства.

Як відомо, гурт київської освіченої молоді єднала національна свідомість, захоплення творами Шевченка, любов до української мови і культури, ненависть до російського самодержавства та кріпацтва. Твори Шевченка переписувала і розповсюджувала значна частина братчиків, та найактивнішу участь брав Олександр Олександрович, який «майже напам’ять знав твори Шевченка».

Після розгрому товариства у 1847 році О. Навроцького заарештовують в районі Золотоноші і відправляють до Санкт-Петербурга. На допитах він тримався мужньо. Не визнав себе винним і не обмовив жодним словом соратників. Вирок був коротким: «через упертість у зізнанні» – в’язниця і заслання».

Відбувши 6-місячне ув’язнення у В’ятці, Навроцький служить на засланні в Єлабузі. В’язниця та заслання підірвали здоров’я О. Навроцького, і він захворів на сухоти. Завдяки клопотанню перед владою княжни В. Рєпніної, О. Капніста та матері Олександра політзасланця перевели під нагляд поліції до Курська.

Після недовгого перебування в столиці О. О. Навроцький виїхав у Дагестан, де служив у м. Темір-Хан-Шуре (нині Буйнакськ). Певний час жив у Єревані, дослужився до рангу статського радника. Його земне життя скінчилося на 70-му році в м. Темір-Хан-Шуре 22 жовтня 1892 року.

Більшу частину свого життя О. Навроцький прожив на Кавказі. Але подумки він ніколи не розлучався з рідною землею. Підтримував дружні зв’язки з земляками.

Навроцький-поет – це насамперед український патріот, народолюбець, який мріяв про поліпшення долі кріпаків, про українське відродження. У творчості зазнав великого впливу Т. Г. Шевченка. Це настільки позначилося на його творчій манері, що він у своїй поезії не зміг вийти за межі Шевченкових мотивів і тем. Не рідкість прямі ремінісценції з Кобзаревих творів. На смерть Т. Г. Шевченка відгукнувся віршами «То не вітер стогне в полі» та «Не втихомирилась душа».

Після смерті О. Навроцького залишилося понад 10 об’ємних зошитів з самобутніми творами. У друкованому вигляді побачила світ лише невелика дещиця з немалої творчої спадщини поета. Зокрема, його поодинокі вірші друкувалися в часописах «Основа» (1861 р., № 6, 8), «Русский архив» (1892 р., кн. 2), «Киевская страна» (1889 р., № 19, 1902 р., № 10, 13), «Зоря» (1882 р., № 19), вони також цитуються в праці М. Петрова «Нариси з історії української літератури ХІХ ст.».

Інші ж його поезії так і залишилися в рукописному варіанті. Вони зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ.

Лейтмотивом поетової творчості стала туга за Україною, вболівання за її підневільну долю. («До України», «Ой усюди, туга усюди»), віра в краще прийдешнє народу («Ні, не дарма в Україні», «Рідна мова»).

О. Навроцький був справжнім поліглотом, володів десятком мов, але найкраще знав англійську, німецьку, французьку та польську. Його вражаюча лінгвістична ерудиція стала основою для якісного літературного перекладу. Наш земляк висунувся в ряд найзначніших і найталановитіших українських перекладачів, став фундатором вітчизняного перекладу. За кількістю перекладів Навроцький не має рівних в українському письменстві. Він уклав збірку народних пісень Кавказу й Дагестану у власних перекладах. Українською мовою переклав «Псалтир», «Пісню пісень Соломона», «Іліаду» та «Одісею» Гомера, «Витязя в тигровій шкурі» Ш. Руставелі, твори Оссіана, П. Б. Шеллі, Дж. Байрона, В. Гюго, П. Ж. Беранже, Й. В. Гете, Г. Гейне, А. Міцкевича, О. Пушкіна, О. Толстого, та інші. Даючи високу оцінку Навроцькому-перекладачеві І. Я. Франко відзначив, що «з-поміж усіх перекладачів, які робили спробу перекладати Міцкевича українською мовою, пальма першості належить Навроцькому».

У перекладах Навроцького відчуті традиції перших українських перекладачів. Він не дуже турбувався про точність передачі змісту і форми. Для нього важливим було лише зробити «чужоземний утвор ніби власним народним ділом». Більшість перекладів О. Навроцького по суті є переспівами.

На жаль, побачила світ лише невелика частина талановитих перекладів поета, вона оприлюднена в кількох числах часопису «Київська старовина» та праці М. Петрова. Більшість же перекладів залишилися лише в рукописних варіантах і відклалася, як і поезії О. Навроцького, у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури.

Яскраве життя О. Навроцького та плідна творча діяльність є справжнім взірцем служіння Україні.

ЛІТЕРАТУРА:

Голиш, Г. М. Однодумець і соратник Т. Г. Шевченка // Голиш Г. М. Пером публіциста : вибр. нариси, ст., інтерв’ю. – Черкаси, 2019. – С. 193-199.

¹ Грязнова, Н. Олександр Навроцький / Н. Грязнова // Дивослово. – 2000. – № 5. – С. 28-31.

Українська муза : поет. антологія. Од початку до наших днів / під ред. О. Коваленка. Вип. 12. – Київ :Обереги, 1993. – 56 с.

Біографічна довідка про О. Навроцького, переклад з Гейне – с. 1231-1234.

Кузик, Д. Однодумець Шевченка – перекладач / Д. Кузик // Друг читача. – 1973. – 9 серп. (№ 32). – С. 4.

Волошина, Н. Пагін Шевченківської крони / Наталія Волошина // Земля батьків. – 2013. – 21 жовт. (№ 37). – С. 6.