Шарий Іван Ількович

(25.02.1894–25.02.1930)

військовий і політичний діяч

Іван Ількович Шарий – український політичний діяч, учасник бою під Крутами, керівник повстанського загону в Холодному Яру у 1920–1923 рр., нащадок старовинного роду козаків-запорожців. Народився 25 лютого 1894 року в родині Ілька та Теодори (родички письменника І. Котляревського) Шарих, у с.Вереміївка Чорнобаївського району. Ще під час навчання в Київському університеті Св. Володимира, як активний учасник «Студентської громади», переслідувався московським царатом за участь у страйках та національному русі. Коли зависла загроза над столицею УНР у 1918 р., Іван Шарий став співорганізатором Студентського Куреня. Учасник бою під Крутами Іван Лоський на еміграції пізніше згадуватиме, що коли Курінь вирушив на фронт, найвеселіше було у тому кутку залізничного вагона-«теплушки», де їхав Шарий : вереміївець грав на сопілці, співав разом з друзями, розповідав анекдоти – так, наче на прогулянку їхав, а не до бою…

У пеклі тієї битви він уцілів: через два місяці, у квітні 1918-го саме стаття, написана Іваном Шарим для часопису «Народна Справа», стане одним з перших письмових свідчень про геройство, проявлене юними українцями у битві проти в десяток разів чисельнішого ворога. Пізніше Іван Шарий був делегований партією соціалістів-революціонерів до Трудового Конгресу України – вищого тимчасового законодавчого органу УНР часів Директорії. Не склав зброї і після окупації України більшовиками – у 1920–23 рр. Шарий командує одним із повстанських загонів Холодного Яру. В той час всі знають його, як отамана Івана Чорного.

Очевидно, псевдонім уберіг його на деякий час від репресій : після виходу з підпілля І. Шарий зумів легалізуватися, причому під власним прізвищем – минуле отамана «Чорного» залишилося в тіні для нишпорок ЧК й НКВД.

І. І. Шарий вчителював спочатку у рідній Вереміївці, а потім у Києві, викладав українську мову й літературу. Навіть став директором Київського будинку вчених, хоча в жодній анкеті не приховував, що в часи Центральної Ради працював у Генеральному управлінні освіти УНР.

Зі спогадів Лілеї Волянської: «Мій дід Іван Шарий, з тих небагатьох, кому випало повернутися з-під Крут…Потім учителював у рідному селі Вереміївці…, згодом перебрався до Києва, прилучився до здавна омріяної роботи. 1929 року його арештували. За мурами ГПУ на той час уже прискіпливо вивчалися особисті справи, насамперед національної інтелігенції».

Час розправи настав у 1929 році. Вченого, який вже давно жив і працював у Києві, заарештували, звинувачуючи в організації опору колективізації на селі та приналежності до Спілки Визволення України. На допитах йому пригадали все, що він говорив хорошого про незалежну УНР і нехорошого про радянську владу. Зі свідчень колишнього односельчанина М. Озірського: «В означеній школі колишній петлюрівський діяч І. Шарий, котрий викладав у нас історію України та суспільствознавство, прищеплював нам любов до козацтва, вихваляв колишніх отаманів. Учні читали книжку А. Кащенка «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». Гурток організував учитель Шарий…».

Свідчили, що Шарий – запеклий шовініст, але хитро маскувався, що учні, не досить політично зрілі, цього не розгледіли, а партійної сили в школі не було. Але ж ніхто не прохопився й словом, що вигаданий ГПУ «Гурток визволення України» – насправді був «Гурток читців», або ж – художньої самодіяльності. Через чверть століття про це розкажуть учні Вереміївської школи. Ставили «Наталку Полтавку», «Запоржця», читали вірші, співали пісні, Іван Шарий грав на флейті, підохочував дітей до книжок. Від’їжджаючи з села, подарував школі чимало книжок зі своєї бібліотеки. І не «ворожу літературу», а твори Шевченка, Франка, Блакитного, Пушкіна…

За кілька місяців, згадували рідні, що навідували його в тюрмі, він геть посивів, маючи лише тридцять п’ять років… Іван Шарий просить викликати членів сільської ради, Кременчуцької окружної ради, до яких був обраний і скільки зробив корисного на ниві освіти й культури. Та де йому знати, що саме з постанови Вереміївської сільської ради й розпочалася його Голгофа. Не сподівався, що сільська рада постановила: відкликати І. І. Шарого з посади в Києві як антирадянського елемента, засудити «шарівщину», що лишила в селі тяжку спадщину. Серед звинувачень йому було й таке: на уроці історії України він розповів учням широковідомий тоді факт мужнього поводження Президента УНР Михайла Грушевського під час розгону німцями Центральної Ради, якому сам був свідком. Судили разом з односельцями Гончаром, Душейком, Котляревським, Котелівцем, Гаркушею, Безрукавим, Казидубом, Чубом… Хлопців з козацького села розкидали по концтаборах Далекої Півночі й Сибіру. Іван Ількович Шарий 25 лютого 1930 року був розстріляний. Навіть його стареньких батьків Ілька і Теодору відправили на Соловки. 1957 року «Справу № 242» ретельно переглянуто, Шарий та інші, як значиться, реабілітовані. Наголошено, що за малолітством вони не могли активно боротися проти революції.

Іван Шарий загинув у розквіті життя, все ж встиг зробити чимало для України, посіяти добрі зерна.

Література

Звенигора, Я. Після Крут став холодноярським отаманом Чорним / Ярослав Звенигора // Вечірні Черкаси. – 2017. – 1 лют. (№ 5). – С. 11.

Кирилюк, В. Справа № 242 І. Шарий та інші / В. Кирилюк // Літ. Україна. – 1993. – 30 верес. (№ 39). – С. 2.

Швед, О. Серед героїв Крут були й черкащани [Електронний ресурс] : [сайт] / Оксана Швед // Вичерпно : інформ. вид. Черкащини. – Текст. дані. – Режим доступу: http://vycherpno.ck.ua/sered-geroiv-krut-buli-j-cherkashhani/ (дата звернення: 06.03.2018). – Назва з екрану.

Шарий, І. Січовики під Крутами [Електронний ресурс] : [сайт] / Іван Шарий // Вереміївська школа. – Текст. дані. – Режим доступу: http://verschool.ho.ua/history/vidomi/kryt.php (дата звернення: 10.03.2018). – Назва з екрану.