Шевченко Леонтій (Лев) Андрійович

(1896–08.01.1919)

військовий авіатор, внучатий племінник Тараса Шевченка,

один з організаторів і керівників Вільного Козацтва на Звенигородщині

 

Багато їх, а хто скаже

Де Ґонти могила?

Мученика святого

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! Важко! Кат панує,

А їх не згадають...

Т. Шевченко

 

До славної когорти діячів Української революції 1917–1921 рр., уродженців Черкащини, належить Леонтій (Лев) Андрійович Шевченко – військовий авіатор, внучатий племінник Тараса Шевченка, один з організаторів і керівників Вільного Козацтва на Звенигородщині. Людина, яка прожила недовге, але цікаве й героїчне життя. Коли б Йосип, рідний брат Тараса Шевченка, діждався онуків, то, дивлячись на молодшого, Леонтія, не раз повторив би пророчі слова батька : «З його буде або щось дуже добре, або велике ледащо». Леонтій, якого домашні та приятелі називали Левком, помітно вирізнявся з-поміж своїх однолітків.

Народився Л. А. Шевченко у 1896 році у с. Шевченкове Звенигородського району. Він, як і Тарас Шевченко, мав потяг до наук. А також перейняв від діда мрійливість та допитливість. Якщо малий Тарас у дитинстві шукав «залізні стовпи», що, як йому хтось сказав, «небо підпирають», то Левко марив самим небом. Коли батько побачив у сина брошури про повітряні кулі й аероплани, то зрозумів, що Левко готується стати авіатором. Це не принесло великої радості Андрію Йосиповичу, адже він сподівався, що саме Левко стане спадкоємцем його хліборобського ремесла. Сказати де освоїв Левко льотну науку, на жаль, не може ніхто. Відомо, що вже у роки Першої світової війни він був досвідченим авіатором.

Після падіння в 1917 році царського режиму і більшовицького перевороту в Росії, близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. Не міг бути осторонь цих подій і Левко Шевченко. Добравшись до рідної домівки, почув від брата Митрофана, який очолював Тарасівський курінь Вільного Козацтва, про принципи створення і призначення Вільного Козацтва. По-різному розповідають про знайомство військового авіатора Леонтія Андрійовича Шевченка з уродженцем сусіднього села Будище, колишнім фронтовиком, членом Центральної Ради Юрієм Йосиповичем Тютюнником. Та як би там не було, досить скоро їхнє знайомство перейшло у щиру дружбу. Шевченко захоплювався своїм старшим товаришем, його військовим хистом, умінням повести за собою людей. Саме Тютюнника козацький кіш Звенигородки 14 лютого 1918 р. обрав своїм отаманом. Завдяки його наполегливій роботі з козацтвом Звенигородський кіш перетворився на одне з кращих вільних козацьких формувань. Штаб Звенигородського коша та Звенигородського ревкому підпорядковували собі всі збройні сили на території Київської губернії. Загони Вільного Козацтва під керівництвом Юрія Тютюнника утримували контроль над великими територіями Київської та Харківської губерній до травня 1918 р.

Ю. Тютюнник згодом у своїх мемуарах напише про Левка Шевченка: «…Не вродився він верховодою, мав дуже лагідну вдачу, був взірцево чесним». Та все ж саме йому згодом передав свої повноваження отамана. Напевно, Левко Шевченко був тією людиною, котрій, як самому собі, міг довіряти Тютюнник. На той час вільні козаки готувалися до повстання проти німецьких окупантів, ті ж у свою чергу наказали роззброїти й реформувати відділи Вільного Козацтва. Як військовий, що отримав наказ, Юрій Тютюнник змушений був його виконати. Зброю довелося скласти. Але вдалося домовитися з військовим комендантом Звенигородки полковником Михайлом Поплавським про таємну передачу Шевченкові та його козакам зброї з військового складу. Звідти вони винесли 10 тис. гвинтівок, 43 кулемети. Вдалося прихопити також 2 гармати, панцерник та значну кількість амуніції. За декілька днів Левко роздав селянам чимало зброї, «про всяк випадок».

І все ж Тютюнник, навіть видавши зброю, закликав людей не піднімати повстання, оскільки, на його думку, це могло мати трагічні наслідки. Цю думку поділяв і Шевченко. Але обставини складалися таким чином, що зупинити людей, які уже тримали в руках зброю, було вже неможливо. Новообраний отаман Шевченко знав, на що йде. То ж влітку 1918 року розпочалося Звенигородське збройне повстання. Не зважаючи на запеклий супротив, повстанці захопили Звенигородку, гарнізон капітулював. Завдяки Левку Шевченку, який прийняв умови капітуляції, було збережено життя і офіцерам, і солдатам, їх вишикували у колону. Перелякані «камради», а чи просто «кадети», як їх та присталих до німців чиновників з повітової адміністрації зневажливо називали повстанці, чекали, що з ними буде. Напруга спала, коли Левко голосно, на весь майдан, оголосив: «Будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати!» і загальний сміх розрядив ситуацію.

Повстання, яке спалахнуло на Звенигородщині, попри всі зусилля повстанського штабу, в інших повітах не підтримали. Місцеві селяни розійшлися по домівках. А німці тим часом, оговтавшись після поразок, стягували досить значні військові сили на територію повіту. З дня на день очікувався штурм Звенигородки. Порадившись з Тютюнником, Левко вирішив розпустити повстанців. Вже опівночі вони покинули Звенигородку. У місті залишилися лише керівники повстання, на яких теж чекала дорога. На всіх, окрім Левка Шевченка: він вирішив добровільно віддати себе в руки німців. «Що моє життя супроти життів сотень і тисяч селян і їхніх родин, на яких відіграються німці за повстання?» – говорив він Тютюнникові, котрий всіляко вмовляв побратима відмовитися від такої думки . Попрощавшись з Тютюнником, Шевченко попрямував до відомого у Звенигородці готелю «Брістоль». А вранці, свіжопоголений, в українській вишиванці пішов здаватися. Помітивши його, німці заметушилися. За командою старшого, близько взводу кайзерівців оточили останнього отамана Звенигородського коша. Супротиву він не чинив.

Після придушення повстання розпочалися каральні дії. Німецький військово-польовий суд у Києві виніс Левку Шевченку смертний вирок. Але йому вдалося втекти з-під варти. Коли німецькі окупаційні війська було виведено з України, його бачили і в Звенигородці, і на вулицях Києва. Та смерть відступила лише на декілька місяців. Левко трагічно загинув у Звенигородці на початку січня 1919 р. Власник готелю «Брістоль», який був свідком загибелі Леонтія Шевченка, розповідав, що той і не думав тікати від варти. Вів Левко себе, як завжди, спокійно і врівноважено. Вартові наказали йому зробити крок вперед і відразу ж здійснили постріл у потилицю. Якщо розбиратися у причинах його загибелі, то саме комендант Звенигородки полковник Павловський, був організатором вбивства Леонтія Шевченка. Зрозуміло, на той час причетність Павловського до смерті Левка Шевченка офіційні джерела вперто відкидали.

Близькі Лева Шевченка поховали його на кладовищі в с. Шевченкове Звенигородського району. Та в радянські часи в ході будівництва гідромеліоративного технікуму під забудову потрапила й частина кладовища. Отож могилу Л. А. Шевченка було знесено. Та вільні козаки Черкащини назавжди залишаться в пам’яті нащадків.

 

Література

 

Білецький, Ф. Ф. Колиска Вільного козацтва / Феофан Білецький // Білецький Ф. Ф. Вічний подзвін Звенигори : нариси з історії Звенигородського району. – Звенигородка, 2003. – С. 66–82.

Погоріла, З. Козацький лицар – нащадок Тараса Шевченка / Зоя Погоріла // Краєзнавство Черкащини. – 2017. – № 11. – С. 258–264.

Шатайло, О. Чотири шаблі генерала Тютюнника / Олег Шатайло // Шатайло О. Спадкоємці козацької слави : біографії генералів Армії Української Народної Республіки – уродженців Черкащини. – Дрогобич, 2009. – С. 14–63.

Хоменко, В. М. Звенигородщина : до 85-річчя Звенигородського району : словник-довід. / Володимир Хоменко. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2008. – 172 c.

Білецький, Ф. Голгофа Йосипа Шевченка / Феофан Білецький // Черкас. край. – 2015. – 13 берез. (№ 20). – С. 5.